2. Шпигуни

Насправді то була ніяка не бомба, а міна, і ціллю її була дамба на Мьонезее. Британці підірвали дамбу у 1943-му році у надії, що вал води пошкодить важку регіональну промисловість і зупинить нацистів. Промисловість залишилася неушкодженою, а бараки із сотнями зачинених всередині остарбайтерок знесло гігантською хвилею в абсолютне, тотальне і безпощадне небуття. Більшість із цих нещасних жінок були українками, хоча на бетонних плитах, пізніше встановлених „визволителями“ на місцевих кладовищах, пише: здесь покоятся рабочие из Росии и Польши.
Наприкінці перестройки німецький дослідник трагедії розмістив у газеті „Правда Украины“ оголошення із закликом відгукнутися очевидців, якщо такі ще залишилися.

Відгукнулася Дарія Мороз з Камʼянця-Подільського. Їй вдалося у тій повені вижити і навіть повернутися після війни додому. Спогади Дарії подані у книжці, яка продається поруч із сувенірами біля входу на відбудовану дамбу — власне, її відбудували вже через якихось пару місяців інші остарбайтери.

Продавчиня сувенірів повідомляє, що автор дослідження помер і книжку не перевидаватимуть. У продажу залишилося кілька примірників. Я гортаю один, довго розглядаю чорно-білі світлини потопельниць, яких після катастрофи ще довго визбирували по навколишніх полях, їхні синюшні губи і бадилля, заплутне у волоссі. Потому відкладаю книжку, так і не купивши. Куди впихнути ще цю історію, ще цей біль, якщо всі пазухи переповнені?

Щоденно на Мьонезее відпочивають тисячі туристів. Ми з Вольфґанґом та його дружиною Монікою сьогодні серед них, але не як відпочивальники, а швидше як розвідники, шпигуни, бо хочемо розгледіти щось, що час ретельно приховав і зачистив. Нас цікавить не зовнішня краса, а потворна серцевина, до якої вже майже не дістатися за відреставрованими чи вибудованими наново після нищівних бомбардувань союзниками містечок Зауерланду. Промислова частка доходів у регіоні досі одна з найвищих у Німеччині. То тут, то там серед хвойних лісів вигулькують химерні лабіринти заводів та фабрик, на яких виготовляють щось, що я навіть не здатна вимовити німецькою мовою. Вольфґанґ теж.

Щойно заїжджаємо кудись, наприклад в Мешеде, я запитую, чи було містечко знищене. Це питання я ставлю німцям в першу чергу, куди б не приїхала. Майже повністю, підтверджує Вольфґанґ. Як і Негайм. А Марсберґ, приміром, практично не зачепили, бо тут не було військових обʼєктів, самі церкви.

Вольфґанґ знає все про все починаючи щонайменше з тридцятилітньої війни. Йому пощастило залишитися жити там, звідки він та його сімʼя родом. Я ж, нащадок багаторазово вирваних з корінням, яка сама виросла на пустирищі, після того, як інших звідти вирвали з корінням і знищили, заздрю своєму провідникові і водночас захоплююся його пристрасним краєзнавством. Чепурні фахверкові будиночки, всі як один, на його обліку. Стоїть, милується, знає власників, знає, скільки коштував ремонт. Коли бачиш того, хто любить, закохуєшся сам. Я теж стою і милуюся. В одному з будиночків зараз крамниця одягу. Жіночі штани тут коштують двісті євро.