Нотатки стипендії під час війни
1. Juni 2022
1. Розмови з Вольфґанґом
Зацвіли лопухи. Чи я колись написала б це речення, якби не приїхала до Зауерланду? Хоч сама я виросла серед лопухів, ніколи раніше не бачила, щоб вони цвіли. А тут цілі узбіччя залізничної колії, вздовж якої я щоранку прогулююся, вкриті заквітлими, схожими на слонячі вуха, листками. Із їхніх серцевин стирчать стріли, обліплені непоказними ромашками, а навколо жваво кружляють комахи, великі й малі. Вольфґанґ сьогодні мене супроводжує. Поки що він мій єдиний тутешній співрозмовник, і він бачив, як я плачу. Я не приїхала першого березня, як планувалося, щоб провести у Зауерланді чотири весняні місяці, не приїхала, бо в моїй країні почалася війна. Тоді я ще не знала, як із цією війною жити і безперервно плакала. У кінці березня Вольфґанґ зустрів мене на вокзалі в Мешеде, де у старій синагозі мало відбутися читання і розмова зі мною, гостею одного з десяти культурних регіонів Північного Райну-Вестфалії. Розмовляти ми мали геть про інше. І про іншу війну — ту, яку всі донедавна вважали завершеною. „У тебе є хтось в Україні?“, спитав Вольфґанґ. Я відповіла, що всі.
Три роки я досліджувала в архівах Другу світову, щоб написати історію прикарпатського містечка і його катів. А тепер прийшла інша війна, і я, хоч фізично я не в Україні, сама опинилася серед її жертв. І всі мої накопичені знання про давно минулі страждання раптом стали дзеркалом, в якому криваве теперішнє шукає свій відбиток.
У Зауерланді я мала намір пройтися слідами остарбайтерів. Вони жили в таборах, у один з яких наприкінці війни влучила бомба, і всі загинули. Тепер українці знову сюди їдуть. Як біженці. Щоб не забути, я записую в блокнот „остарбайтери — біженці з України“, хоч ще не можу вловити звʼязок між цими поняттями і не впевнена, що він тут узагалі є. Українці легко знайдуть роботу, каже Вольфґанґ, ймовірно, щоб мене втішити. Зауерланд потребує робочої сили.
У містечку, де він живе і де я щодня прогулююся вздовж колії, немає жодного безробітного, зайнятість сто відсотків. Будинки всі без винятку білі, з чорними дахами. Це важливо, чую, бо переважно Німеччина країна червоних дахів.
Окрім лопухів тут ще ростуть комерційні плантації різдвяних ялинок, і це катастрофа, скаржиться Вольфґанґ, справжня катастрофа. Деревця, які ми бачимо за огорожами, ще зовсім маленькі, одно-дволітки, така собі ялинкова ясельна група, щедро підгодована пестицидами. Ялинки зрубають через сім-вісім років, щойно ті підуть у початкову школу. Я відповідаю, що люблю Різдво і щороку, хоч це не екологічно, купую невелике деревце у памʼять про свою бабусю. На Різдво пекуча ностальгія перемагає в людях здоровий глузд і турботу про довкілля.
Взагалі тутешні пагорби дуже нагадують мені прикарпатські, серед яких я провела більшу частину свого дитинства. Пагорби ліниві, бо очевидно, що вони просто не захотіли рости вище. Де-не-де по схилах, немов шрами від канчука, вже прокотилися вимушені вирубки лісів через нашестя жуків-короїдів. Внаслідок зміни клімату і браку дощів хвойні дерева більше не здатні виробляти достатньо смоли, щоб захищатися від шкідників. А жуки-короїди розмножуються зі швидкістю, яку людина не здатна собі уявити: один мільярд нащадків за рік.
Вольфґанґ показує рукою місце в долинці, де місцеві націонал-соціалісти у 1930-х висадили лісок у формі свастики. Подібні насадження були популярні у Третьому Райху. Після війни лісок намагалися денацифікувати, щось вирубавши, щось досадивши. У результаті його обриси почали нагадувати одновухого зайця. Попри всю кумедність історії я знову трохи плачу, бо схожі за своєю суттю знаки тепер майорять на російських танках, які знищують українські міста і вбивають цивільне населення. Мине час, дурман розвіється, і половинчасту недосвастику путінського режиму, яка зараз несе спустошення і смерть, теж намагатимуться стерти, змити, приховати, аж поки вона не перетворяться на щось зовсім безневинне. Але не всі доживуть до того моменту, не всі зможуть вибачити, не всі забудуть.
Дві війни, та що минула, і та, що триває, паралельно транслюються у моїй свідомості у цьому тихому краю чорних дахів. Кожна деталь породжує бурю асоціацій. Батько Вольфґанґа служив у вермахті десь під Одесою. Він клявся, що за всю війну не випустив жодної кулі, бо був звʼязковим. Я хочу в це вірити і Вольфґанґ теж хоче. Він каже, що в місцевій школі вже навчаються двадцять українських дітей з родин вимушених переселенців. Їм тут добре, повторює, ймовірно, щоб мене втішити. Наприкінці нашої мандрівки, як і годиться, заходимо на кладовище. Десь на околиці повинні бути могили остарбайтерів. Шукаємо, знаходимо. Вісім бетонних плит, жінки, чоловіки, їхні прізвища написані з помилками, більшість закінчуються на типово українське -ко. Прожили мало, рік смерті 1942-43. На них так ніхто ніколи й не дочекався в Україні.
Жертви минулої війни і жертви теперішньої пересіклися в одному місці. Востаннє, я переконана, бо навіть такий не найкращий зі світів, яким є наш, не здатен нашаровувати несправедливість безкінечно.
Таня Малярчук
