3. Цілующа вода

Відколи почалася війна, я дала близько сорока інтервʼю, стільки ж було виступів, дискусій та різноманітних читань. Хоча хто їх рахував. Я розчинилася у цій війні, втратила себе, втратила близьких. У червні повертаюся до Зауерланду всього на кілька днів як на реабілітацію. Містечко, що мене прихистило, якнайкраще підходить для цієї місії. Колись тут лікували холодною водою. Тут знають, що таке нещасні люди.

Доктор Авґуст Ґрюне, послідовник католицького священика і засновника водотерапії Себастіана Кнайпа, відкрив наприкінці ХІХ століття у самому центрі Ользберґа відомий санаторій. Численні добровольці тут дозволяли знущатися над собою, приймаючи холодний душ і рубаючи у дворі дрова (що називалося лікуванням через рух). За кращих часів санаторій міг прийняти сімдесят пацієнтів. Сама будівля не збереглася, але про Кнайпа в Ользберзі забути не вдасться, навіть якби захотів: куди не ступиш, обовʼязково наштовхнешся на гіпсову фігуру скарлюченого священика в біреті. Священик, по-моєму, доволі спокусливо, висуває з-під сутани ліву ногу і ллє на неї з глека цілющу воду. Таких фігурок, разом тридцять пʼять, однакових за формою, але по-різному розфарбованих, повстановлювали у парках, уздовж дороги, на перехрестях, навпроти перукарень та кондитерських, вони всюди. У кількох відламані руки. Покалічені Кнайпи якісь особливо зворушливі, бо я теж почуваюся скаліченою. Син моєї подруги загинув на війні. Опівночі, не можучи заснути, я прогулююся безлюдними вулицями, на березі струмка вітаюся з паном Кнайпом № 24 і заходжу по кісточки у крижану воду, точнісінько так само, як це робили пацієнти доктора Ґрюне сто років тому. Як і тоді, вода все ще лікує.

Пізніше я довідуюся, що Ґрюне Юніор був переконаним нацистом, а під час війни займав якусь високу керівну посаду.

Війна і реабілітація перетнулися в часі і просторі. Минуле по один бік, майбутнє по інший. Але минуле більше не вчить, воно капітулювало, а майбутнє невідоме, як ніколи.

Твоя батьківщина там, де твої травми, — так починається один з моїх німецькомовних текстів, який я зачитую на черговому заході, присвяченому війні. У залі четверо присутніх. Незнайома старша жінка потому підходить і каже, що її батько був есесівцем і воював в Україні, вона завжди про це знала, але сам батько ніколи нічого не розповідав. Він вже помер, залишив у спадок лише цю травму, жінці досі дуже важко з нею.

„Якщо батьківщина там, де травми, — каже вона, — то виходить, що моя батьківщина в Україні?“